Велика частина російських дослідників та науковців вважали, що російський народ має всесвітнє історичне покликання носія всезагального просвітництва. Н. Данилевський натомість заперечував загальнолюдську задачу російського народу в історії і вважав Росію, як і інше слов’янство, лише культурно-історичним типом, однак найбільш широким і повним.
Такі погляди найбільш прикметно вирізняли його як науковця. Н. Данилевський також заперечує загальноприйняті поділи – географічні (за частинами світу) та історичні (давня, середньовічна та нова історія), при тому він презентує у якості носіїв історичної культури деякі «природні групи», які визначає терміном «культурно-історичні типи».
Будь-яке плем’я чи сімейство народів, що характеризуються окремою мовою чи групою споріднених мов і близькі настільки, що спорідненість прослідковується явно, складають окремий самобутній культурно-історичний тип, а також якщо воно здатне за своїм духовним потенціалом до історичного розвитку. Таких сформованих культурно-історичних типів Н. Данилевський нараховує 10: єгипетський, китайський, ассиро-вавілоно-фінікійський (він же халдейський чи древньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, ново семітський (аравійський), германо-романський (або ж європейський). Росія і слов’янство утворюють новий тип, який незабаром тільки має ще проявитись у повній мірі, він буде абсолютно відмінний від Європи, він протиставляється автором. ДО цих абсолютних груп, за думкою Данилевською, він також додає ще два сумнівні типи – американський та перуанський, вони, на його думку, «загинули насильницькою смертю так і не встигнувши здійснити свого повного розвитку».
Всі культурно-історичні типи однаково самобутні і з самих себе черпають зміст свого історичного життя, але не всі здійснюють цей закладений зміст з однаковою повнотою і багатогранністю. Звичайно, найкраще з цим впорається слов’янський тип.
Данилевський визнає 4 загальних розряди культурно-історичної діяльності: діяльність релігійна, власне культурна (сюди він відносить науку, мистецтво та промисловість), політична й соціально-економічна. І деякі з історичних типів зосереджують всі свої сили на одній із цих сфер, для прикладу Данилевський наводить євреїв, які зосереджуються на релігії, греків, які зосереджуються на культурі у вузькому її значенні, деякі історичні типи здатні зосереджуватись на двох сферах діяльності, проте лише Росія і слов’янство здатні рівноцінно у повній мірі розвинути всі чотири сфери діяльності на досконалому рівні і таким чином здійснити повну «чотирьохосновну» культуру.
Н. Данилевський вважає, що для росіянина та для слов’янина «ідея слов’янства повинна бути найвищою ідеєю, вищою за науку, вищою з свободу, вищою за просвітлення». Таким чином «ідея слов’янства» зводиться лише до етнографічних особливостей. Протиприродне відділення етнографічних форм від їх загальнолюдського змісту провокує на критику з боку інших дослідників. Адже тут починає прослідковуватися протиріччя з дійсною історією, адже вона не знає таких культурних типів, які виключали б ідеї прагнення волі, науки та просвітлення. Данилевський презентував у якості історичного закону непередаваність культурних начал, але дійсний рух історії полягає головним чином саме в цій передачі.
Для прикладу: буддизм, що виник у Індії, був переданий народам монгольської раси і визначив собою духовний характер і культурно-історичну долю всієї Східної і Північної Азії. Відмінності у віросповіданні всередині християнства також не відповідали теорії, адже єдиний, за Данилевським, германо-романський світ розділився між католицизмом та протестантизмом, а слов’янський світ – між тим же католицизмом та правосляв*ям, яке, до того ж, не було вироблено самим слов’янством, а цілком прийняте від Візантії, тобто від чужого культурно-історичного типу.
Також логічну опору для своєї теорії Данилевський намагається знайти у розмежуванні роду й виду. Людство, на його думку, є родом, тоді як культурно-історичний тип, плем’я, нація – поняття видові і вони відповідні до певної реальності.
Національні інтереси, як вважає Данилевський, є найбільш конкретними і більш зрозумілішими ніж інтереси культурно-історичного типу. Але немає ніякого сумніву, що для кожного найбільш пріоритетними зі всіх можливих будуть власні, тобто егоїстичні інтереси. Цю особливість забезпечує перманентна потреба росіян і слов’ян думати про самих себе.
Н. Данилевський також розмірковує про вплив національності на розвиток наук. У своїх подальших думках він начебто забуває про свою власну теорію культурно-історичних типів. Данилевський стверджує, що вчені певної національності переважно здатні підіймати науку на ту чи іншу ступінь розвитку. Далі він розмірковує над занепадом Європи, її певною обмеженістю і натомість наголошує на прикметних і відмінних особливостях Росії, серед таких особливостей він називає правосляв*я, общинний лад та ін. Н. Данилевський не прагне показати перевагу Росії перед Європою, як це може здатись на перший погляд, натомість він прагне підкреслити відмінності між Європою та Росією, підкреслити їх ідейне та цільове розмежування. Він стверджує, що Європа для нас не просто чужа, але й ворожа, а її інтереси не просто не можуть бути російськими інтересами, а часто кардинально їм протирічать. Для росіянина брати участь у справах Європи – це шкідливо і зовсім некорисно, натомість правильним і доцільним буде постійне спостереження зі сторони, з так званої «російської особливої точки зору». Н. Данилевський стверджує, що європейські цілі ні в якому разі не повинні впливати на російсько-словянські цілі і, тим більше, перешкоджати їм. Співпраця теж неможлива, оскільки вважається просто непотрібною. До справ і облич, які не стосуються слов’янства, слов’яни, за думкою Данилевського, повинні відноситись так, наче ті відбуваються на місяці. Ставитись до Європи росіянин повинен без ненависті, але й без любові, адже ніщо не повинно збуджувати даремно ні симпатій, ні антипатій, росіянин має бути однаково байдужий до німця, француза, англійця та італійця. Оскільки Європа є чужою для Росії, то безпечною для Росії Європа може бути лише тоді, коли вона сама з собою веде війну. Н. Данилевський досить категорично й однозначно висловлює думку, що Росії просто необхідно відректися від думки про бодай якусь солідарність із європейськими інтересами.
Та ціль, заради якої росіяни повинні, за Данилевським, відректись від людських почуттів до іноземців і виховати у собі відчуття власної гідності та здорового егоїзму – полягає в утворенні слов’янської федерації з столицею Константинополем. При цьому одна із головних слов’янських народностей просто приречена на винищення за зраду майбутньому культурно-історичному типу. Але натомість новими членами слов’янської федерації, не виключено, що навіть проти їх волі, стануть три неслов’янські народності – греки, румуни та угорці. Такий план має можливість здійснитись після жорстокої боротьби між Росією (фактично без союзників) і Європейською об’єднаною коаліцією на чолі з Францією.
Власне ключовим моментом праці Данилевського є циклічність цивілізаційного процесу. Але на відміну від Тойнбі та Шпенглера, які теж були прибічниками циклічної теорії, він не зосереджує увагу на ознаках та особливостях занепаду та прогресу, натомість він збирає фактичний матеріал, відслідковує події та тенденції, які дозволяють за багатоманіттям історії прослідкувати повторюваність соціальних порядків.
Незважаючи на те, що «Росія та Європа» отримала досить неоднозначні відгуки та коментарі з боку різних вчених (критично ставились Щебальський, Соловьов, Безобразов, Карєєв та ін., позитивно – Страхов, Бестужев-Рюмін, Трубєцкой та ін.), вона підкреслила національну ідентичність та самосвідомість росіян та слов’ян.
Такі погляди найбільш прикметно вирізняли його як науковця. Н. Данилевський також заперечує загальноприйняті поділи – географічні (за частинами світу) та історичні (давня, середньовічна та нова історія), при тому він презентує у якості носіїв історичної культури деякі «природні групи», які визначає терміном «культурно-історичні типи».
Будь-яке плем’я чи сімейство народів, що характеризуються окремою мовою чи групою споріднених мов і близькі настільки, що спорідненість прослідковується явно, складають окремий самобутній культурно-історичний тип, а також якщо воно здатне за своїм духовним потенціалом до історичного розвитку. Таких сформованих культурно-історичних типів Н. Данилевський нараховує 10: єгипетський, китайський, ассиро-вавілоно-фінікійський (він же халдейський чи древньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, ново семітський (аравійський), германо-романський (або ж європейський). Росія і слов’янство утворюють новий тип, який незабаром тільки має ще проявитись у повній мірі, він буде абсолютно відмінний від Європи, він протиставляється автором. ДО цих абсолютних груп, за думкою Данилевською, він також додає ще два сумнівні типи – американський та перуанський, вони, на його думку, «загинули насильницькою смертю так і не встигнувши здійснити свого повного розвитку».
Всі культурно-історичні типи однаково самобутні і з самих себе черпають зміст свого історичного життя, але не всі здійснюють цей закладений зміст з однаковою повнотою і багатогранністю. Звичайно, найкраще з цим впорається слов’янський тип.
Данилевський визнає 4 загальних розряди культурно-історичної діяльності: діяльність релігійна, власне культурна (сюди він відносить науку, мистецтво та промисловість), політична й соціально-економічна. І деякі з історичних типів зосереджують всі свої сили на одній із цих сфер, для прикладу Данилевський наводить євреїв, які зосереджуються на релігії, греків, які зосереджуються на культурі у вузькому її значенні, деякі історичні типи здатні зосереджуватись на двох сферах діяльності, проте лише Росія і слов’янство здатні рівноцінно у повній мірі розвинути всі чотири сфери діяльності на досконалому рівні і таким чином здійснити повну «чотирьохосновну» культуру.
Н. Данилевський вважає, що для росіянина та для слов’янина «ідея слов’янства повинна бути найвищою ідеєю, вищою за науку, вищою з свободу, вищою за просвітлення». Таким чином «ідея слов’янства» зводиться лише до етнографічних особливостей. Протиприродне відділення етнографічних форм від їх загальнолюдського змісту провокує на критику з боку інших дослідників. Адже тут починає прослідковуватися протиріччя з дійсною історією, адже вона не знає таких культурних типів, які виключали б ідеї прагнення волі, науки та просвітлення. Данилевський презентував у якості історичного закону непередаваність культурних начал, але дійсний рух історії полягає головним чином саме в цій передачі.
Для прикладу: буддизм, що виник у Індії, був переданий народам монгольської раси і визначив собою духовний характер і культурно-історичну долю всієї Східної і Північної Азії. Відмінності у віросповіданні всередині християнства також не відповідали теорії, адже єдиний, за Данилевським, германо-романський світ розділився між католицизмом та протестантизмом, а слов’янський світ – між тим же католицизмом та правосляв*ям, яке, до того ж, не було вироблено самим слов’янством, а цілком прийняте від Візантії, тобто від чужого культурно-історичного типу.
Також логічну опору для своєї теорії Данилевський намагається знайти у розмежуванні роду й виду. Людство, на його думку, є родом, тоді як культурно-історичний тип, плем’я, нація – поняття видові і вони відповідні до певної реальності.
Національні інтереси, як вважає Данилевський, є найбільш конкретними і більш зрозумілішими ніж інтереси культурно-історичного типу. Але немає ніякого сумніву, що для кожного найбільш пріоритетними зі всіх можливих будуть власні, тобто егоїстичні інтереси. Цю особливість забезпечує перманентна потреба росіян і слов’ян думати про самих себе.
Н. Данилевський також розмірковує про вплив національності на розвиток наук. У своїх подальших думках він начебто забуває про свою власну теорію культурно-історичних типів. Данилевський стверджує, що вчені певної національності переважно здатні підіймати науку на ту чи іншу ступінь розвитку. Далі він розмірковує над занепадом Європи, її певною обмеженістю і натомість наголошує на прикметних і відмінних особливостях Росії, серед таких особливостей він називає правосляв*я, общинний лад та ін. Н. Данилевський не прагне показати перевагу Росії перед Європою, як це може здатись на перший погляд, натомість він прагне підкреслити відмінності між Європою та Росією, підкреслити їх ідейне та цільове розмежування. Він стверджує, що Європа для нас не просто чужа, але й ворожа, а її інтереси не просто не можуть бути російськими інтересами, а часто кардинально їм протирічать. Для росіянина брати участь у справах Європи – це шкідливо і зовсім некорисно, натомість правильним і доцільним буде постійне спостереження зі сторони, з так званої «російської особливої точки зору». Н. Данилевський стверджує, що європейські цілі ні в якому разі не повинні впливати на російсько-словянські цілі і, тим більше, перешкоджати їм. Співпраця теж неможлива, оскільки вважається просто непотрібною. До справ і облич, які не стосуються слов’янства, слов’яни, за думкою Данилевського, повинні відноситись так, наче ті відбуваються на місяці. Ставитись до Європи росіянин повинен без ненависті, але й без любові, адже ніщо не повинно збуджувати даремно ні симпатій, ні антипатій, росіянин має бути однаково байдужий до німця, француза, англійця та італійця. Оскільки Європа є чужою для Росії, то безпечною для Росії Європа може бути лише тоді, коли вона сама з собою веде війну. Н. Данилевський досить категорично й однозначно висловлює думку, що Росії просто необхідно відректися від думки про бодай якусь солідарність із європейськими інтересами.
Та ціль, заради якої росіяни повинні, за Данилевським, відректись від людських почуттів до іноземців і виховати у собі відчуття власної гідності та здорового егоїзму – полягає в утворенні слов’янської федерації з столицею Константинополем. При цьому одна із головних слов’янських народностей просто приречена на винищення за зраду майбутньому культурно-історичному типу. Але натомість новими членами слов’янської федерації, не виключено, що навіть проти їх волі, стануть три неслов’янські народності – греки, румуни та угорці. Такий план має можливість здійснитись після жорстокої боротьби між Росією (фактично без союзників) і Європейською об’єднаною коаліцією на чолі з Францією.
Власне ключовим моментом праці Данилевського є циклічність цивілізаційного процесу. Але на відміну від Тойнбі та Шпенглера, які теж були прибічниками циклічної теорії, він не зосереджує увагу на ознаках та особливостях занепаду та прогресу, натомість він збирає фактичний матеріал, відслідковує події та тенденції, які дозволяють за багатоманіттям історії прослідкувати повторюваність соціальних порядків.
Незважаючи на те, що «Росія та Європа» отримала досить неоднозначні відгуки та коментарі з боку різних вчених (критично ставились Щебальський, Соловьов, Безобразов, Карєєв та ін., позитивно – Страхов, Бестужев-Рюмін, Трубєцкой та ін.), вона підкреслила національну ідентичність та самосвідомість росіян та слов’ян.
Немає коментарів:
Дописати коментар