В. Іванов: специфіка словянської семіотики.

В. Іванов схильний аналізувати словянську семіотику через призму міфології. А також велика увага приділялась дослідником бінарним позиціям у текстах.


Значна частина слов*янських текстів, у тому числі й міфологічних, на даний час є втраченими, але реконструкція світогляду слов*ян можлива шляхом аналізування вторинних текстів та фольклорних надбань, які теж є семіотичним матеріалом.

Головне джерело відомостей з ранньослов*янської міфології – середньовічні хроніки, аннали, написані сторонніми спостерігачами на німецькій або латинській мовах (міфологія балтійських слов'ян) і слов'янськими авторами (міфології польських і чеських племен), повчання проти язичництва («Слова») і літописи (міфологія східних слов'ян ).


З початком міфологізованої історичної традиції з'являються герої міфологічного епосу. Вони відомі лише за даними окремих слов'янських традицій: такі генеалогічні герої Кий, Щек, Хорив у східних слов'ян, Чех, Лях і Крак у західних слов'ян та інші.


Казкові персонажі теж займають надзвичайно важливе місце у слов’ян. Часто це учасники ритуалів у їх міфологізованому обличчі, вони персоніфіковані і становлять «вищий міфологічний клас»: Баба-яга, Кощій, чудо-юдо, Лісовий цар, Водяний цар, Морський цар. До нижчої міфології відносяться різні класи не індивідуалізованої (часто і неантропоморфної) нечисті, духів, що пов'язані з усіма міфологічними просторами – від дому до лісів, багна та ін. Це домові, лісовики, водяні, русалки, вила, пропасниці, мари, мори , потвори, судички у західних слов'ян; із тварин часто піддаються слов*янській міфологізації ведмідь, вовк.


Людина в її міфологізованій іпостасі співвідноситься зі всіма попередніми рівнями слов'янської міфології, особливо яскраво це прослідковується в ритуалах. Праслов*янске поняття душі (духу) виділяє людину серед інших живих істот (зокрема, тварин) і має глибокі індоєвропейські корені.


Універсальним способом синтезуються всі описані вище співвідношення, є у слов'ян світове дерево. Його функції в слов'янських фольклорних текстах зазвичай виконують Вирій, Райське дерево, або ж просто береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До основних частин світового дерева приурочені різні види тварин: до гілок і вершини – птаство (сокіл, соловей, птаство міфологічного характеру, Дів і т. д.), а також сонце і місяць; до стовбура – бджоли, до коренів – хтонічні тварини (такі як змії, рідше – бобри і т. д.). Все дерево в цілому може зіставлятися й порівнюватися з людиною, а особливо з жінкою. За допомогою світового дерева моделюється потрійна вертикальна структура світу – три царства: небо, земля і пекло, четвертинна горизонтальна структура (північ, захід, південь, схід, а також відповідні чотири вітри), життя і смерть (зелене, квітуче дерево і сухе дерево, дерево в календарних обрядах) і т. д.


Світ описувався як система основних змістовних парних протиставлень (бінарних опозицій), що визначали просторові, тимчасові, соціальні й інші його характеристики. Дослідження таких бінарних позицій – основний семіотичний матеріал для праць В. Іванова. Найбільш важливі для слов’янства бінарні позиції: щастя (ототожнюється з долею) – нещастя (недоля). Життя та смерть. У слов'янській міфології божество дарує життя, родючість, довголіття – богиня Жива у балтійських слов’ян і Рід у східних слов'ян.


Протиставлення чоловічого-жіночого співвідноситься з опозицією правий-лівий в весільних і похоронних ритуалах (де жінки традиційно виявляються ліворуч від чоловіків).


Важливе протиставлення небо-земля (підземне царство), що втілене в ототожненні божества з небом, а людини з землею. В протиставленні весна-зима особливе значення має саме Весна, що пов'язана з міфологічними персонажами, плодючості – Ярилом, Костромою, Мореною та ін., а також з обрядами похорону зими і відмикання весни, з рослинними і зооморфними символами.


Протиставлення білий-чорний відомо у слов’янській міфології і в інших варіантах: світлий - темний, червоний - чорний.


Описаний набір елементів слов'янської міфології (як основних протиставлень, так і міфологічних персонажів) може реалізуватися в текстах різного роду – епосі, казках, замовах, окремих реченнях, що відносяться до прикмет та приказок, прокляттям, побутовій мові.


Разом з тим давні традиції знаходили відображення в поняттях християнської міфології. Одним з найбільш характерних жанрів у східних слов’ян є духовні вірші, які по формі і музичному виконанню дещо нагадують загальнослов*янску традицію співу епічних пісень і сюжети слов'янської міфології. Так, в давньоруській «Голубиної книзі» містяться подання про співвідношення людини і всесвіту, мікро- і макрокосму, відповідні ведійскому гімну про Пуруші і висхідні до спільного з ним індоєвропейському міфу про творення світу з тіла людини. До індоєвропейських витоків сходить і сюжет суперечки Правди і Кривди.


Отже, за В. Івановим, специфіка слов’янської міфології найбільш яскраво прослідковується у міфології та обрядових традиціях і дослідити її можна шляхом аналізу міфологічних текстів, образів та ритуалів.